Розпочнемо нашу розповідь з драматичних та швидкоплинних подій 1939 року. 23 серпня гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР уклали перший договір - так званий пакт Молотова - Ріббентропа про ненапад, у секретному протоколі якого зафіксували розділ сфер впливу в Центральній та Східній Європі: обмеження або повне позбавлення суверенітету Польщі, Литви, Латвії та Естонії, а також Фінляндії та Румунії.
Через тиждень розпочалась II світова війна. 1 вересня нацисти ввели свої війська в Польщу, а 17 вересня зі сходу на Польщу напав Радянський Союз, змусивши її вести війну на два фронти. Того ж дня польський уряд залишив країну.
27 вересня, після сильного артилерійського обстрілу та бомбардувань, Варшава здалася німцям. Ще через два дні, відповідно до секретного протоколу до вищевказаного пакту про ненапад, Німеччина та Радянський Союз розділили Польщу, яка перестала існувати, як суверена держава. Демаркаційна лінія пройшла річкою Буг.
У цей час поляку Олегу Лаєвському було 17 років. Він разом з батьками переїхав до Києва та закінчував польську школу на Подолі. Юнак продовжив навчання в Інституті харчової промисловості на Печерську й грав за профільну футбольну команду "Харчовик", з якої був запрошений в київське "Динамо" (на фото у нижньому ряді другий ліворуч).
Війна, яка тривала майже два роки, поглинала все більше територій земної кулі, але в СРСР досі текло мирне життя. 22 червня 1941 року мало стати незабутнім на все життя для Олега Лаєвського. У святковій грі чергового туру Вищої ліги чемпіонату СРСР проти московського ЦДКА, присвяченій відкриттю нового Республіканського стадіону в столиці України він мав дебютувати в воротах "Динамо".
Газета "Пролетарська правда" від 21 червня 1941 писала: "Новий стадіон зможе одночасно прийняти 70 тис. глядачів. Оточене 36 секторами на 50 тис. місць пухнастим зеленим килимом видніється овальне футбольне поле міжнародних розмірів. З боку вулиці Анрі Барбюса височить струнка колонада. Це тимчасовий вхід на стадіон... За рішенням уряду УРСР Республіканський стадіон разом із існуючим Палацом фізкультури та зимовим басейном складуть єдиний спортивний комбінат – центр навчально-спортивної роботи”.
І дійсно той день закарбувався в Лаєвського назавжди, але з причин дуже далеких від спорту. Зранку німецькі літаки почали скидати бомби на столицю України. Однак попри це, влада не поспішала скасовувати різноманітні спортивні показові виступи і звісно саму футбольну гру.
- На стадіон пробивалися насилу через міліційні кордони. Хрещатик, наприклад, був повністю перекритий, оскільки тоді вже йшли бомбардування. Бомбили, щоправда, ще не Київ, а Пост-Волинський (зараз район аеропорту "Жуляни", - згадував Лаєвський. - Прибули, отримали настанову. Наш тренер Михайло Бутусов оголосив склад. Мене в ньому не було. Але потім підходить наш капітан Костянтин Щегоцький і каже: "Олежка, гратимеш ти. Готовий? Та не хвилюйся, гратимеш, як на тренуванні. Ми тобі довіряємо". Ось і все, ми пішли додому за формою, знаючи, що збір на стадіоні, як завжди, за годину до початку гри.
Те, що матч відбудеться ні в кого сумнівів не було, в тому числі і в молодого воротаря "Динамо".
- Увечері рух транспорту на Хрещатику було перекрито, народ низкою йшов на футбол. Тоді населення міста становило мільйон із чимось, але головна вулиця була забита - більшість прямувала на стадіон. І ми футболісти, як і всі йшли на Червоноармійську пішки. Це ж не так, як зараз, автобусом чи метро - два кроки й ти там. На своїх двох діставалися.
Але безпечний настрій за спогадами Лаєвського миттєво розвіявся коли всі гравці зібрались в роздягальні.
- На стадіоні Бутусов сказав, що гри не буде, ми можемо розходитися, але завтра він чекає на всіх на тренування. 23 червня прийшли тренуватися і почали, як завжди, заняття в повній впевненості, що ця війна триватиме лише кілька днів, а вийшло 1418, майже чотири роки.
Звісно, що в наступні дні та навіть години всі зрозуміли, що до їх домівок прийшла кривава війна.
- Ми почали займати оборону Києва. Спочатку в Теремках, у Голосієві, там точилися дуже важкі бої. Потім нас перекинули під Ірпінь... Однак окупанти обійшли оборонний рубіж і закрили усе київське угруповання в котел. Більшість потрапила в полон, а ми почали відходити. Нас вивели до Лубен. Там зайняли оборону, а німці поперли знову, аж до Золотоноші. Там нас посадили в ешелони які рушили на Схід.
Як пригадував Лаєвський народженІ 1923 року прямували переважно на заводи, евакуйовані з України вглиб СРСР, а він потрапив до Омського загальновійськового училища.
Після випуску його було відряджено до Війська Польського, де він і воював. Брав участь у штурмі Рейхстагу, й 2 травня 1945 року залишив там свій напис "Олег Лаевский – Динамо Киев"....
Коли закінчилась війна він повернувся до Києва, але йому так і не судилося дебютувати за "біло-синіх", однак Олег Петрович Лаєвський займався футболом на різних посадах все своє довге життя і пішов в кращі світи 17 жовтня 2013 у віці 91 року.
Сергій Клим
Колаж: KomandaOnline
Матеріали по темі
Мобілізація 1941 року. З гравців київського "Динамо" воювати пішли тільки четверо...
Фатальний перший номер… Це сталося у Києві 80 років тому
Вранці розпочалася війна. Вона розкришила долі гравців "Динамо" назавжди...
