Крок за кроком, ніби підтверджуючи накреслений йому шлях, він щоразу займаючи в найважчі дні місце у воротах ніби знав, що не можна знечестити того, хто не боїться смерті.
Звали того, про кого піде наша розповідь, Микола Трусевич – блискучий динамівський воротар довоєнної доби минулого століття, розстріляний фашистами у віці Христа…
Зараз у дні страшної війни, яку принесла на нашу землю нелюдська московія, події, які відбулись у Києві вісім десятиріч тому набувають особливого значення.
Бокс, шкіряні куртки, яхти та футбол!
22 листопада 1909 року в Одесі народився хлопчик, якого батьки назвали Миколою. До революції Трусевичі жили бідно. Не змінила стан речей і жовтневий більшовицький переворот 1917 року. Коля вже у дев'ятирічному віці був змушений залишити парту та шкільні підручники, працюючи за наймом у одеських пекарнях та заробляючи тим самим на хліб для своїх молодших братів та сестер. Зовсім не випадково у віці 16 років він уперше долучився до футболу, ставши гравцем четвертого складу команди свого трудового спрямування – «Харчовик».
Щоправда перед цим він мав відмовитися від... боксу і зробити вибір на користь гри, яка вже за десять років приведе його до київського «Динамо». Аркадій Бакман, один із перших в Україні майстрів спорту СРСР з боксу, який працював із Трусевичем в одній із одеських кондитерських, намагався долучити свого знайомого до шкіряних боксерських перчаток, але в останній момент Микола передумав, аргументувавши відказ типовим одеським гумором: «Там же, мабуть, бити будуть? А мені у «Харчовику» вже у воротах пропонують грати!». Звернімо увагу на командне фото 1928-го року, на якому наш герой унизу з м'ячем. На ньому є також обов'язкові в ті роки чекісти та комісари у шкіряних куртках та кепках.
Відмотаємо плівку часу і поставимо собі запитання - звідки в убогі перші роки радянської влади могло взятися стільки чудової шкіри, і хто так якісно відшив таку велику кількість однакових курток? Зрозуміло, цього не могло бути.
Скринька ж відкривалася просто. Знамениті шкіряні куртки були відшиті ще до революції, під час Першої світової війни, для новоствореного авіаційного батальйону. На той час вони так і не були затребувані, а потім випадково були виявлені на складі та видані чекістам та комісарам як уніформа. Кепки теж самі по собі не були пролетарським винаходом - вони прийшли з американського міського костюма.
Повернемося тим часом до нашої розповіді. Ви можете уявити собі одесита без моря? Я – ні. Ось і Трусевич із друзями був завсідником місцевого яхт-клубу, неодноразово брав участь у регатах, а після перемоги в одній з них як привілей отримав разом зі своєю командою право ходити під чорними вітрилами. Це був свого роду найвищий спортивний шик!
Футбол же брав своє. У 1933 році його до своїх лав залучило одеське «Динамо». Саме з цієї команди Трусевич неодноразово викликався на матчі збірної України, у складі якої провів на той час свій найкращий матч у 1935 році проти французького клубу "Ред Стар" (6:1).
«Якщо відзначати окремих гравців, то першим серед усіх слід назвати воротаря Трусевича. У матчі він показав чудову техніку, брав такі м'ячі, що можна було лише дивуватися», - рапортував після поєдинку голова всеукраїнської ради фізичної культури С.Андрєєв.
Природно, після такого визнання, питання щодо переїзду до Києва вирішилося в найкоротші терміни саме собою.
Велике переселення політиків та… футболістів
Спекотного літа 1934 на київський вокзал з Харкова прибув спецпоїзд з українським урядом, який перевезли до квітучого великого міста на берегах Дніпра. Це стало точкою відліку нових грандіозних перетворень. Київ прискореними темпами став набувати вигляду столиці і вже в перший рік перебування в подібному статусі всі вільні ділянки центральних вулиць були забудовані.
1936-го року заасфальтували Хрещатик, а трамвайну лінію було демонтовано і замінено набагато менш галасливим тролейбусом. У місто з усієї країни потекли рясні річки найкращих кадрів, для яких не шкодувала коштів радянська держава.
Змінювалася країна, змінювався і футбол, який став для нової влади своєрідним ідеологічним символом змін.
На початку травня 1936-го року для участі у першому чемпіонаті СРСР було сформовано групи з команд та розроблено правила змагань. У найсильнішому підрозділі «А», окрім чотирьох московських та двох ленінградських, знайшлося місце лише одному українському колективу – київському «Динамо», команді з нової столиці союзної республіки.
Отримавши подібну честь місцеві спортивні працівники, щоб не вдарити обличчям у бруд, залучили до складу «біло-синіх» найкращих футболістів з інших українських динамівських команд.
Примітно, що роль скаутів справно виконували товариші, які працювали в республіканському спорттоваристві «Динамо» на місцях, яким варто було тільки відрапортувати на гору про перспективного гравця, як він, тут же зібравши речі, вирушав до столиці.
Ще 1935-го року з Харкова було відряджено захисника Костянтина Фоміна, повернено до Києва з Горлівки Олексія Клименка, а ще роком раніше киянином став нападник із дніпропетровського «Динамо» Віктор Шиловський.
До старту в першості команда була посилена захисником Михайлом Воліним із Вінниці, півзахисниками Володимиром Гребером та Іваном Кузьменком із Дніпропетровська, а також нападаючим Володимиром Паравишниковим із Харкова.
Микола Трусевич разом зі своїм одноклубником з одеського «Динамо» півзахисником Йосипом Ліфшицем, отримавши пропозицію, від якої не можна було відмовитися, прибув у розпорядження головного тренера киян Михайла Товаровського. До старту першої союзної першості залишалися лічені місяці.
Блиск перших нагород
24 травня 1936 року Київ перебував у хвилюючому очікуванні історичної події.
До речі, уявити саму атмосферу перед грою зовсім нескладно і в наші дні. Стадіон «Динамо», як і раніше, знаходиться на вулиці Грушевського (у роки радянської влади Кірова) і розташовується неподалік від нинішнього Будинку Уряду, будівництво якого почалося саме в 1936-му році для тодішнього НКВС України.
Квитки на футбол охочі почали купувати за тиждень до гри у кіосках та на підприємствах. Коштували вони не так вже й дешево - від 3 до 5 рублів за середньої заробітної плати робітника 299 рублів. Задовго до стартового свистка москвича Щелчкова всі трибуни розраховані на 30 000 глядачів було заповнено. Неспішно до урядової ложі піднялися республіканські керівники партії та уряду, серед яких був і Всеволод Балицький, Нарком Внутрішніх Справ УРСР, ім'я якого тоді й носив стадіон «Динамо».
Плескаючи в долоні, виконавець найжорстокіших заходів, які забрали життя мільйони українців у період голодомору (сам буде своїми ж розстріляний в Москві у листопаді 37-го) з цікавістю спостерігав, як з правого сектора пліч-о-пліч вийшли гравці двох колективів. У білих футболках динамівців команда Москви, в червоних — з Києва.
Сама зустріч пройшла повністю під диктування гостей. Останній п'ятий гол із сітки воріт вийняв Микола Трусевич, який замінив на 72-й хвилині травмованого Антона Іздковського.
Підсумкова поразка 5:1 могла збентежити будь-кого. Але кияни, для яких, як і для всіх учасників кожен поєдинок був схожий на кубковий фінал, надалі поступились тільки московському «Спартаку», виграли чотири матчі і заслужено здобули срібні нагороди прем'єрного союзного чемпіонату.
Якими зусиллями дався той успіх, свідчить останній матч динамівців у тому історичному сезоні проти московського «Локомотива». У середині другого тайму травму голови отримав Іздковський. Трусевич у Москву через застуду не поїхав і місце у воротах зайняв захисник Павло Комаров. Той двічі рятував динамівців у немислимих ситуаціях, що надихнуло всю команду і призвело до того, що Іван Кузьменко на 75-й хвилині і Макар Гончаренко через чотири хвилини відправили два м'ячі у ворота Гранаткіна.
У чемпіонаті 1937 року Трусевич разом зі своїми партнерами по команді зумів здобути бронзові медалі та провести поєдинок проти збірної Басконії.
Всього один із перших голкіперів у СРСР, який став залишати штрафний майданчик і втручатися у події як польовий гравець, граючи ногами та головою, провів у шести довоєнних чемпіонатах (+ початок у 1941-му році) 73 матчі та пропустив у них 86 голів.
Невеликі зріст (178 см) та вага (65 кг) впливали на манеру гри Трусевича. Верхові м'ячі він вибивав кулаками, низові удари парирував ногами. Ще однією цінною якістю динамівського голкіпера було вміння точно адресувати м'яч партнеру. Його введення м'яча в гру були напрочуд точні і могли б і сьогодні послужити навчальним посібником на тему того, як може воротар розпочинати атаку.
Зосереджений і рішучий у грі, поза полем Трусевич завжди дягнений з голочки, був лідером компанії, здорово танцював, вибивав чечітку.
У першому для динамівців 26 квітня 1941 року матчі сьомого чемпіонату СРСР у Сталінграді проти місцевого «Трактора» Трусевич вийшов у стартовому складі і поступився його в подальшому Іздковському лише у грі з «Зенітом». Здавалося, він остаточно виграв конкуренцію за позицію No.1, посівши місце у воротах 16 червня у Харкові у поєдинку зі «Спартаком». Але цьому збутися не судилося, адже менше ніж через тиждень почалася страшна війна.
Поневіряння в окупованному Києві
22 червня 1941 року в Києві мало відбутися свято відкриття Республіканського стадіону, до програми якого входив матч чемпіонату СРСР між київським «Динамо» та московського ЦДКА (див. квиток на матч).
Натомість, з самого ранку на столицю України обрушився град бомб фашистської авіації.
Динамівці, як всі, пішли на фронт. Трусевича визначили до кулеметного взводу. У хаосі перших днів виявився і підрозділ Миколи.Він отримав поранення в бою в ногу, потрапив в оточення і був поміщений у табір для військовополонених, розгорнутий у Боярці.
Пізніше він опинився у концтаборі в Дарниці, де побачився зі своїм одноклубником Миколою Коротких та нападником «Локомотива» Володимиром Балакіним.
Трусевича вони зустріли, коли в пошуках хліба коли тинялися табором. Їстівний продукт по-тихому перекидали через дріт жителі сусідніх сіл - і раптом натрапили на сплячого мужика з налитими м'язами ногами, що стирчали з солдатських галіфе. Балакін подумав, що такі здорові ноги бачив лише у воротаря киян Трусевича. Та й не впізнати його було не можна, адже на щоці виднівся великий шрам, залишений ще в довоєнний час під час тренування неакуратним другом та одноклубником Лівшицем.
Сплячий підвівся. То й був Трусевич. Воротар не сумував сам і не давав зневірятися іншим. «Дарма ти, Володю, не перейшов до нас до «Динамо». Дався тобі цей "Локомотив". Адже запрошували, - кепкував він над Балакіним. - Тепер чекай на кінець війни. Гаразд, не сумуй, переможемо німця, може, ще й візьмемо».
Трусевич і в таборі вражав друзів та ворогів. Голод, люди вмирають десятками, а він поголиться навіть ухитрявся. Немолоді табірні охоронці дивилися на хлопця з гострим язиком з неприхованою злістю. А Трусевич погляду не відводив. І настав непогожий осінній ранок, що почався несамовитим: «Юда! Юду зловили! Стріляти його!”. Трусевич, викидаючи потік прокльонів, рвався з чужих рук. «Стій, не стріляй, це ж Трусевич, Коля Трусевич, воротар київського «Динамо», – кричали Коротких та Балакін. - Його півтабору знає». Натовп полонених, ще хвилину тому впевнений, що схопленому кінець, густів і насувався. І Колю відпустили. Охорона злякалась чи впізнала популярного ще до війни гравця?
Про те, що в таборі є знані спортсмени, стало відомо завідувачу секції фізкультури Києва Дубянському та професору Київського університету, редактору газети «Нове українське слово» Штепі. Вони написали листа на ім'я голови київської управи Олександра Оглобліна з проханням про звільнення «найкращих майстрів спорту України – футболістів збірної команди міста Києва». До списку було включено вісім осіб.
Опинившись на волі, Трусевич влаштувався різноробом на хлібозавод, де його взяв на роботу Йосип Кордич. За німців Кордич, моравський чех, який проживав до війни в Києві, був віднесений до категорії «фольксдойче» та був призначений директором хлібозаводу №1, що на вулиці Дегтярівській. Потім вже сам Трусевич допоміг влаштуватися на хлібозавод і іншим київським футболістам, з якими він був добре знайомий. Частина з них стала вантажниками, а Трусевич був направлений до пекарні. Ще у свої одеські роки Микола був кондитером, робив непогані торти. Але надто любив «Динамо» і до колишньої професії не повернувся, все жартував: «Спочатку з кондитерів – у голкіпери, а потім із голкіперів – у кондитери?»
Будучи шанувальником футболу, Кордич запропонував відомому воротареві організувати футбольну команду з колишніх професіоналів, і незабаром вона набула офіційного статусу, отримавши назву «Старт». Так основу колективу склали динамівці Клименко, Комаров, Кузьменко, Тютчев, Гончаренко, Путістін, Коротких і Тимофєєв, а також деякі гравці з інших київських команд.
Трусевич роздобув для команди форму, яка трохи насторожувала окупантів (у футболках червоного кольору їм бачилася радянська пропаганда). Кордич дав футболістам можливість проводити тренування на стадіоні «Зеніт» двічі на тиждень, але команда тренувалася мало, на це виснаженим футболістам просто не вистачало сил.
У першому ж матчі, який відбувся 7 червня 1942 року в день відкриття Республіканського стадіону (тоді він ще називався стадіоном Палацу спорту, а зараз усьому світу він відомий як НСК «Олімпійський»), новоявлений «Старт» розгромив «Рух» – 7:2.
Усі наступні матчі «Старту» проводилися вже на стадіоні «Зеніт», розташованому на Керосинній вулиці. І всі незмінно закінчувались перемогами команди Трусевича.
З них найвідомішими стали два поєдинки з командою «Flakelf», особливо повторний, проведений 9 серпня, який закінчився тріумфом «Старту» - 5:3.
Особлива гра 9 червня 1942 року
«Чому матч-реванш увійшов до історії? Бо для нього залучили футболістів-професіоналів, які служили у привілейованих частинах Вермахту. Втім, німці розраховували не лише на посилений склад своєї команди, а й на те, що наші гравці не встигнуть відновитись. Але клас був інший - він і вирішив результат легендарного поєдинку» - згадував Владлен Путістін, син учасника знаменитого поєдинку.
Незважаючи на перемогу «Старту» після фінального свистка нікого затримувати не стали.
16 серпня «Старт» провів ще один поєдинок, у якому знову розгромив «Рух» - 8:0. І лише після цього футболістів, які працювали на хлібозаводі, заарештували. Сталося це 18 серпня прямо на робочому місці. Частину з них відпустили, а всіх гравців, які мали відношення до «Динамо», протримали близько місяця в гестапо. Потім у вересні 1942 року їх відправили до Сирецького концентраційного табору.
Періодично затриманих вивозили до міста на різні роботи. За спогадами Валентина Волкова, який до війни грав за «Желдор» і «Рот Фронт», одного дня бригада, в якій були динамівці Трусевич, Кузьменко, Клименко і Тютчев, копала траншею і коли на одного з робітників раптом накинувся пес, той, недовго думаючи, ударив його лопатою по голові... І треба ж такому статися, господарем собаки виявився комендант табору Пауль фон Радомськи! Наступного ранку він вистроїв усіх, хто копав ту злощасну траншею, і дав їм команду розрахуватися на «перший-другий».
«Перші», фатальні номери припали на Колю Трусевича, Ваню Кузьменка та Льошу Клименка...
Правдоподібність цієї версії розстрілу динамівців підтвердив учасник тієї «переклички» Федір Тютчев. Йому пощастило – у «перекличці» він виявився «другим».
Так обірвалося життя Миколи Трусевича та його динамівських одноклубників. Також був застрелений і ще один з участників того матчу Микола Коротких, знайдене гестапівцями фото якого у формі НКВС стало для нього вироком.
Капітан «біло-синіх» довоєнних років Костянтин Щегоцький запам'ятав свого товариша по команді як «веселого, чесного, дуже далекого від політики хлопця, який не терпить гучних фраз: «Я не сумніваюся, що він зустрів смерть гідно».
2 травня 1944 року у звільненому Києві на відкритті приведеного до ладу стадіону «Динамо», у матчі з московським «Спартаком», місце у динамівських воротах посів партнер, друг і конкурент Трусевича – Антон Іздковський.
Після матчу він скаже, що ледве стримував емоції, прокручуючи в голові образ розстріляного фашистами товариша.
Не забудемо ніколи його і ми, адже не дається нікому перемога над тим, хто ніколи не підкориться ненависному ворогу!
Олег Задерновський
