Щочетверга вечорами на київському стадіоні імені Баннікова завжди велелюдно — тут на кількох полях одночасно йде кілька матчів з мініфутболу. До одного з полів наближається група чоловіків на милицях. У декого немає ноги чи руки, або замість них — протези. Чоловіки виходять на пробіжку на поле, потім починають відпрацьовувати удари. Це військові, які втратили кінцівки на війні, вони займаються на стадіоні вже другий місяць.
Олександру Мальчевському 39 років, він не дуже високого зросту, але міцної статури. Правої гомілки в нього немає. Після повномасштабного вторгнення Олександр одразу пішов воювати, служив у президентській бригаді імені Богдана Хмельницького в Харківській області. Там і отримав поранення - потрапив під мінометний обстріл. Ліву ногу лікарі буквально збирали по частинах, а праву не змогли врятувати - в неї влучив снаряд зі станкового автоматичного гранатомета.
До повномасштабної війни Олександр займався мініфутболом на цьому ж стадіоні. Два місяці тому він вирішив повернутися — вже на протезі. Тоді ж і стартував проєкт з футболу для військових з ампутацією. Вони займаються на одному з полів двічі на тиждень.
“Я доки лежав у лікарні, набрав 15 кілограмів. Тому зараз хочу повернутися у форму. Розумію, що на своєму запасі сил ще протягну років десять. А далі що, на візочок сідати, стати тягарем для родини? Мені таке не подобається”, — каже Олександр.
На тренуванні 4 серпня — пʼятеро гравців. Тренер Дмитро Ржондковський каже, що поки до них звертається не так багато військових, тож до тренувань долучають й інших футболістів, щоб сформувати справжню футбольну команду.
Дмитро приймає всі заявки особисто. Він каже, проєкт - не тільки реабілітація, а й просто підтримка в складні часи. Найкращі зможуть долучитися до збірної і поїхати на турнір Ліги націй
У ньому беруть участь 17 країн, які розділені на 4 групи. Україна грає у групі С разом із Бельгією, Грецією, Грузією та Ізраїлем. Матчі цієї групи пройдуть у Бланкенберге (Бельгія) 6-8 жовтня.
, який проводить Європейська асоціація футболу для ампутантів.
“Для мене, як і для них, це новий досвід, — каже Ржондковський. - Проте основна задача — підтримати наших військових, щоб вони розуміли, що вони не самі, що життя триває”.
За правилами футболу для людей з ампутацією, польові гравці мають бути не на протезах, а на милицях, які міцно кріпляться до рук. Голкіпером має бути людина без руки. Перед початком тренування хлопці знімають протези й активно розминають кінцівки.
Спочатку гравці пробігають пару невеликих кіл, ведучи мʼяч. Згодом відпрацьовують паси, комбінації та удари по воротах. На брамі — Роман, він втратив кисть під час Революції гідності. Ржондковський підбадьорює команду, навіть коли хтось не влучає у ворота. Він пояснює вправи, а потім швидко розставляє по полю кольорові фішки чи підносить води. Усі вправи, як ігрові, так і силові, він виконує разом із командою.
На цьому тренуванні двоє хлопців на милицях. Микола грає сім років і вже виступав за збірну. Видно, що він почувається впевнено, робить чіткі удари та швидкі ривки на милицях. Військовим, навпаки, доводиться багато працювати і звикати до милиць. Щоб виконати удар, футболіст повисає в повітрі на милицях і стоїть лише завдяки рукам, а активною ногою - бере розмах. Тож гравцям потрібні сильні руки, щоб постійно тримати тіло на вазі, а ногою — вести мʼяч.
- Я приємно здивований. Думав, психологічно їм буде важко, - говорить тренер. - А я з них беру приклад. Не здаються, хочуть продовжувати жити. Один гравець, який був поранений, Володимир - взагалі приїжджає до нас грати з Глухова, Сумської області.
Тренування триває годину. Обличчями хлопців рясно стікає піт. Олександр задихано зізнається, що дуже втомився. “Дуже тяжко, бо ліва нога також була поранена і сильно втомлюється. А ще руки”, — каже чоловік.
За два місяці тренувань він бачить прогрес. Відчуває, як з кожним разом від руху на милицях міцнішають руки. Це помічає і тренер. “Вони зміцніли, психологічно і фізично”, - каже Дмитро Ржондковський.
На інших полях стадіону - багато знайомих Олександра, з якими він грав раніше. Зараз, коли він грає з військовими на милицях, інші футболісти їм аплодують і надихаються їхнім прикладом. Це мотивує, каже він.
Під час гри хлопці багато жартують. Ось Олександр дає пас, робить пробіжку вперед, отримує мʼяч, спирається на милиці і бʼє по воротах. Мʼяч влучає в перекладину. “Хтось подвинув ворота!” - жартує він.
Під кінець тренування команда грає матч на маленьких воротах. Гра виходить швидка й динамічна: спочатку з рахунком 4:0 веде одна команда, проте ближче до кінця рахунок вирівнюється. Наприкінці матчу Олександр уже помітно втомлений. Втім, робить передачі з-за спини і активно рухається по полю.
Гра завершується з рахунком 4:5. Футболісти аплодують один одному і дякують за гру.
- У мене сину девʼять років, я хочу з ним ввечері займатись, ходити на пробіжки, пройти драбинку на перекладині, — каже втомлений Олександр. — Він росте, йому цікаво бігати і буде цікавіше, коли зможе це робити разом зі мною. Для мого сина його батько зараз - герой. Не хочу, щоб за десять років це змінилося. Тому треба старатися”.
Після матчу він надягає протез і рушає додому на мотоциклі.
Джерело: babel.ua
